Історія та майбутнє електоральної географії України (Частина 1)

Соціологами не піддається сумніву, той факт, що у 1991 році абсолютна меншість українців бажала жити в незалежній державі. Інакше й бути не могло. Після 60-ти років голодоморів і репресій з нас майже вичавили не лише все українське, а й все людське. Ми стали сірою, слухняною масою, якою було легко керувати. А тих, хто ще наважувався висловити власну думку в кращому випадку садили за грати. Максимум, що дехто міг собі дозволити - зберегти „автономію” від Великого Брата нишком на кухні.

17 березня 1991 року КПРС вирішило провести перший і останній в СРСР референдум, на якому сіра маса за вказівкою Москви мала виступити за збереження СРСР. Прибалтійські країни, які вже були тоді незалежні, а також Грузія, Молдова та Вірменія відмовились проводити в себе в референдум.

Україна не лише погодилась провести референдум, а й майже одноголосно проголосувала за Україну в складі СРСР. Категорично проти виступили лише Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області. Лише ці області в реальності свідомо бажали жити у незалежній Україні.

Та, хоч ми вже були сірою масою, Господь нам допоміг і ми „на шару” отримали державу. Романтики твердять, що це було не «на шару», бо раніше ми багато разів невдало боролись за незалежність. Насправді у 1991 році при збройному конфлікті з Росією нам не світила слава Фінляндії 1939-го і ми закінчили б значно ганебніше ніж УНР у 1918 році. Навіть після 19 років незалежності, російські аналітики справедливо відзначають низьку готовність українців захищати державу у випадку збройного конфлікту з Росією, особливо на Сході і Півдні. А у 1991 році, все було значно гірше.

Природно, що лише ті три області, які не хотіли жити в СРСР проголосували на президентських виборах у грудні 1991 року за дисидента Чорновіла. Всі інші – за колишнього управителя колонії, секретаря ЦК КПУ Кравчука.

Та минуло не багато часу і петлюрівські тризуби та жовто-блакитні прапори в якості державних символів почали вичавлювати з кожного радянську людину. Магія «українського повернення» зробила з Кравчука значно більшого бандерівця, ніж сподівались ті хто його обирав. Через десять років він взагалі буде агітувати за вступ України до НАТО.

Проросійському табору нічого не лишалось, як 1994 року голосувати проти Кравчука і за Кучму, який обіцяв зробити російську мову другою державною. Проукраїнський табір об’єднався довкола колишнього ворога – Кравчука. І хоч проросійський Кучма виграв, але виявилось, що бацила „українського повернення” стрімко поширюється. До трьох традиційно українських областей долучились ще 9. Число проукраїнських областей досягло 12. У відсотковому вимірі проукраїнська частина незначно  поступилась проросійській: Кучма - 52% голосів, а Кравчук – 45%.

Далі сила «українського повернення» слідом за Кравчуком перетворила на українського націоналіста і Кучму. Він авторитарною рукою: приборкав російський сепаратизм в Криму; записав в Конституції українську мову як єдину державну; перевів більшість шкіл на українську; стимулював парламент прийняти закон про обов’язковий вступ України до НАТО та разом з В.Януковичем затвердив Стратегію розвитку України до 2015 року "Шляхом європейської інтеграції" за якою ми мали стати членом НАТО уже в 2008 році; двічі збирав урядові комісії, які підтверджували, що УПА була єдиною збройною силою, яка боролась проти окупантів різних мастей під сучасним державним гербом та прапором. Політолог В.Фесенко писав: «Президент, якого обирають на Сході України, потім робить усе можливе, щоб його полюбили на Заході».

Але на горе Кучми двигун «українського повернення» працював не лише щодо нього особисто, а й в тій сірій масі, яка все більше починала походити на українців. І саме це його згубило. При спробі по-російськи, „спадково” передати владу Януковичу, якого підтримувала Росія, виявилось, що як казав сам Кучма: „Україна – не Росія” (назва його книги). Український табір об’єднався і через помаранчеву революцію привів до влади Ющенка, який вже відкрито виступав на захист української культури та за необхідність вступу до НАТО та ЄС. Та важливо інше - електоральна географія засвідчила подальше просування проукраїнської орієнтації. До 12 проукраїнських областей долучились ще 4: Кіровоградська, Полтавська, Чернігівська та Сумська. Тепер проукраїнський табір чисельно переважав проросійський.

Можна було б радіти, але далі виявився неприємний «побічний ефект», який несла в собі українізація українців. Так само було за Хмельницького і Петлюри. Після перемоги над „чужими” українці почали чубитись зі „своїми”, при цьому задля перемоги зраджуючи інтереси України з раніше переможеними „чужими”. Почала відроджуватись приказка – „Де два українці там три гетьмани” (за часів СРСР думка про політичні варіанти була смертельною).

Спочатку зрадив один – Мороз. Але проукраїнський табір і до цього не довіряв йому і тому легко відреагував, провів силою перевибори парламенту, де коаліцію знову створили проукраїнські сили. Але вірус вищості «гетьманства» над інтересами України ширився. Тепер вже чубились два найближчі союзники – Президент В.Ющенко і прем’єр Ю.Тимошенко. При цьому заколотником виступив саме Ющенко. І хоча він визнав Героями Шухевича, Бандеру, всі збройні формування від часів УНР до УПА, підняв з небуття тему голодомору, але його війна з Тимошенко наводила на проукраїнських виборців паралізуючий жах. Вони Ющенку за це не пробачать. Його рейтинг на початок 2009 року впав до 3%.

В тотальному розчаруванні проукраїнських виборців Тимошенко вела себе вцілому „терпимо”, і влітку 2008 року її рейтинг майже зрівнявся з рейтингом лідера проросійських сил Януковича. Але вдарила криза і рейтинг голови уряду поповз вниз. Особливих сентиментів щодо Тимошенко проукраїнський табір не мав. Вона була явно не Ющенко. Але для української культури вона виглядала меншим злом ніж Янукович. І проукраїнський табір скриплячи зубами, із заплющеними очима в другому турі президентських виборів підтримав Тимошенко.

Підсумок проукраїнського табору плачевний. Після другого туру Ющенко та Яценюк закликали голосувати проти Тимошенко. Тимошенко волала об’єднатись довкола неї проти проросійського кандидата, але було марно. Особисті амбіції, та образи як і 300 років тому не дали можливості об’єднатись довкола, можливо далеко не кращого, але „свого”. Тимошенко програла лише 3%, але цього було досить. Явка розчарованих виборців на проукраїнській частині була меншою ніж на проросійській. Та й кількість виборців, які проголосували проти всіх, виявилась для України рекордною – 4,36%.

Підсумок для Тимошенко – криза підкосила її, а Ющенко та Ко. добили. Погоджусь з тими аналітиками, хто вважає, що саме завдяки Ющенку Янукович став президентом.

Для проросійського табору в цих виборах ситуація одразу була кризова. Голова Російської общини України К.Шуров звернувся до росіян України: «Сьогодні гостро стоїть питання – чи збережеться багатоманітний та самобутній Російський Світ України? Чи росіяни перетворяться в сірий бетон для прискореного будівництва «української політичної нації»? Шуров визнав, що двигун «українського повернення» працює: «весь майже 20-ти річний досвід існування незалежної України вперто свідчить, що хто б з претендентів не став президентом, для росіян він нічого не зробить». Зваживши всі за і проти, Шуров закликав голосувати за Януковича.

Проросійський табір, об’єднаний довкола Януковича, з великими потугами здолав Тимошенко. Голова правління Українського інституту соціальних досліджень ім. Яременка Ольга Балакірєва після дослідження електорату відзначила значну долю росіян (22%) серед виборців Януковича та 93 % українців серед виборців Тимошенко.

Електоральна географія 2010 року показала ту саму лінію поділу, що й 2004-го. Науковці стверджують, що ця лінія не проста і показують іншу карту - в атласі історії України за 9 клас. Це південний кордон Речі Посполитої та держави Хмельницького 17 століття.

Відомий науковець Микола Рябчук: «Центральна Україна, яка теж була совєтизованою, але вона фактично по-справжньому інкорпорована в Росію лише з кінця XVIII ст. По-справжньому ці люди доволі довго жили в іншому суспільстві. Річ Посполита не була ідеальним місцем для життя, але це була інша цивілізація, ніж Московське царство. Люди довгий час жили поза межами Росії та Совєтського Союзу. Південь і Схід, зауважте, ніколи не жили поза межами СРСР чи Росії, їм важко ментально емансипуватися від тієї держави».

Велике дослідження цієї лінії провів завідувач соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України Олександр Вишняк. За його словами, достатньо порівняти карту, за якою нині розмежовують Україну на дві частини із кордонами ХІІ століття: „Там такий же неофіційний кордон між Руссю і половецькими степами. А на картах 14-15 століть - між Великим князівством і татарським ханством”.