Храм, що відродився з попелу... Історія Свято-Варварівської церкви

Сімнадцятого грудня – святої великомучениці Варвари. Первомайці долучилися до святкування, тим більш що у місті є храм на честь святої – Свято-Варварівська церква на “Фрегаті”. Мученицьким було життя Варвари, як і доля цього храму в нашому місті.

“Коли Куракін Текелі знищив Запорізьку Січ і Бугогардову паланку, з Бугогардової паланки він забрав переносну козацьку церкву. Дерев’яна, зверху кожами вкривалася… Коли зруйнували цю церкву, забрали з неї начиння. У слободі Орлику (або Катеринському шанці) було побудовано першу церкву, вона була дерев’яною, святої Варвари, у 1760‑му році. Але на жаль татари її знищили, спалили. У 1774 році вже побудували нову. Текелі віддав Варварівській церкві начиння, взяте з козацької церкви: кадила, олтарі, хрести…” – так описав народження Свято-Варварівської церкви Володимир Михайлович Нотич, краєзнавець, про якого ми вже згадували раніше.

Цю ж ситуацію описують й інші дослідники. Д. Заворотній у своїй праці “Храми Прибужжя” пише, що церква Гарду постійно була під загрозою: на неї часто нападали поляки, турки, татари, адже вона була пограничною. Навіть “ренегат” Сава Чалий – зі своїх же – напав на неї. Після знищення Січі на прохання Василя Звєрєва, полковника молдавського гусарського полку, який узяв Гард, Покровську церкву було перенесено в Ольвіополь у 1775 році, – так пише Д. Заворотній. Покровська козацька церква (гардівська) була перенесена і стала Варварівською з дозволу архієпископа. Принаймні так розповідає наша дослідниця Тетяна Хмара, опираючись на дослідження того ж таки Заворотнього. Як же могло так статися? Просто святині Варварівської було туди перенесено. В Орлику справді у 1760‑му році вже була церква святої Варвари, яку пізніше спалили татари.

Спалити – спалили, але нічого з багатющого начиння їм не дісталося: усе було врятоване, надійно переховане. Якщо церква руйнувалася, то з неї намагалися винести, врятувати усе: вона все одно жила без стін, поки були цілими святині – вони ж головні, як і віра.

Варварівська церква була в самому центрі міста, розташовувалася у районі вулиць Автодорівської, Герцена, Чкалова, а Київська була далі. Це я веду до того, що деякі первомайські дослідники вважають, що місцем розташування була вулиця Київська. А в документах зафіксовано, що це Чкалова. Біля церкви була дзвіниця, така ж, як і сьогодні. Власне, нинішню спеціально створили за зразком попередньої, на замовлення. Церква була вибудувана без цвяхів; її, а таке було, переносили у різні місця нинішнього Первомайська. Розбирали на колоди, перекочували їх. Коли вже знайшли їй постійне місце, то зробили міцний кам’яний фундамент. Будівля була у формі хреста, усі частини якого були поверненими на чотири сторони світу. Був головний вхід для прихожан, і ще три. Стіни були тесані, фарбовані з двох боків, знадвору світло-блакитного красивого кольору, підлога також дерев’яна і фарбована. Дах і двері були металевими, і ще – ковані решітки на вікнах. До війни вона була триярусною, а пізніше основних поверхів було два, підвалу не було. Опалення у дерев’яному храмі також не було – зрозуміло чому. Не було ані електрики, ані каналізації – нічого з подібних наслідків тодішньої технічної революції. У дворі, огородженому залізною решіткою, була сторожка, у якій жив священик, а ще деякі господарські будівлі. Такою Свято-Варварівська церква була у 1952 році, згідно з документами, ще коли Первомайськ був Одеської області. Саме у документі описано, що побудовано церкву 1746‑го року, а це вже нова дата, ще не згадана. До речі, у 52‑му році вона, таки, стояла на вулиці Чкалова.

Ікони всередині храму були великими: оскільки він переїжджав, то простіше було транспортувати одну ікону замість кількох маленьких. Такою іконою була одна, в центрі якої був лик Ісуса Хреста, а з усіх боків – 12 основних свят. На жаль, коли храм зруйнували у 1969‑му році (в осінню похмуру погоду, бо навіть природі не хотілося втрачати пам’ятку й осередок духовності людей), усе цінне повиносили, позабирали по домівкам “добрі” люди: не спромоглися врятувати, відстояти церкву, не послухали настанов священика, натомість зробили “подвих”, як казав один учень: буквально розікрали одну з найбагатших церков. Такого не вдалося ні туркам, ні татарам! Лише нашим “доблесним” поціновувачам архітектурних та духовних пам’яток. Так і хочеться сказати: браво, у можливостях наших земляків ніхто й не сумнівався! Адже, може в когось і були гарні наміри, та, чомусь, пропали, як і майже всі цінності з церкви. Хоча є вцілілі речі й сьогодні вони прикрашають первомайські храми… Ви сказали, що мене там не було? Зате інші були, і згадують, як радісно збирали у власні кишені монети! Ікону з 12-ма святами забрала до себе і зберігала до зовсім недавнього часу у своєму гаражі (!) “доброзичлива” бабуся. Чому не віддала до новозбудованої Свято-Варварівської церкви – таємниця. Як‑то кажуть, і сам не гам, і другому не дам. Тепер же реально цінна, ще козацька святиня вивезена, як це часто буває, за межі міста, годі вимагати повернення. Ніхто не винен – таке враження.

А повернімо втрачений час – була б сьогодні в місті архітектурна пам’ятка, яка прожила 265 років. Таки ж завадила! Правильно: а нащо треба була церква у центрі міста, де можна було просто гуляти? Свято-Варварівську церкву, таки, побудували наново, але вже не з дерева, а на місці пам’ятки, спасибі, що хрест встановлено перед райрадою в знак пошани. Лише пам’ятний знак чомусь біля туалету…

Така-от історія храму. На його долю схожі сотні доль інших церков та соборів по всій нинішній території нашої країни і не лише. Найбільше у цьому винна влада, але ж представники влади – теж наші люди, не марсіани… Хочеться навести один приклад іншої долі, щасливої. У місті Новомосковську Дніпропетровської області з 1778‑го року стоїть-красується ровесник (якби ж то наша дерев’яна церква дожила!) Свято-Варварівської церкви – Свято-Троїцький собор. Такий же козацький, такий же дерев’яний, побудований без жодного цвяха. Його так само кілька разів хотіли знищити, а в роки війни його навіть було заміновано. Але ж вижив, працює! Його знають за межами України, а не лише земляки, ним пишаються. Саме йому присвятив Олесь Гончар свій відомий роман “Собор”. А у первомайців такого нема…

P. S.: Важко оцінювати ситуацію віком у кілька десятиліть. Та залишилися ж люди, що пам’ятають роки, у які руйнувалася церква. Про те, чому ж сталася трагедія, запрошуємо розповісти очевидців.

К. Муцет

vsesvit-news.info